Юрій Іздрик у Запоріжжі: «Література – це проговорювання травм»

ART_0731До Запоріжжя Юрій Іздрик завітав ще в травні – в межах проекту «Мережа» Meridian Czernowitz. Ця зустріч виявилась одним з найчисельніших заходів, організованих «Запорізькою книжковою толокою» у міжфестивальний період. Попри чергу шанувальників, охочих отримати автограф письменника, і дорожню втому пана Юрія, журналіст, поет і драматург Олесь Барліг встиг поспілкуватись з непересічним гостем. Тож, пропонуємо вашій увазі не позбавлену актуальності розмову про пошуки свого «я», літературу під час війни і шизоблоки із тим, кому не соромно бути класиком.

Юрій Іздрик – людина напрочуд герметична. Його сенси густі, але упаковані не щільно. Здається, під час розмови він може замовкнути, аби прислухатися до руху і пульсації внутрішніх комет і зірок. Та під час інтерв’ю жодним чином не можна його квапити. Інакше є ризик, що ця розмова заведе вас у чагарник, з якого важко буде вийти без допомоги Юрія. Тож, озброївшись усіма необхідними засобами безпеки, я вирушив у цю відчайдушну мандрівку.

– Вас часто називають «живим класиком сучукрліту». Що відчуваєте, коли чуєте це – незручність, насолоду, сором, байдужість?

Раніше це була суміш дратування і ніяковіння, а тепер байдуже. Покоління, яке прийшло на початку 90-х, хто тоді засвітився своїми публікаціями і не пішов з літератури надто швидко, – їх так і називають «класиками»: Андруховича, Забужко, Жадана і кого завгодно.ART_0768

– Так званий «Станіславський феномен» вже став брендом, що як умовний знак якості видавництва та медіа ліплять на той чи інший літературний або навкололітературний продукт, незалежно від його дотичності до того феномену. Як ставитесь до цього процесу?

Той, хто цікавиться проблематикою Станіславського феномену, може знайти достатньо текстів, в яких детально і з фактажем це все описано. А те, що це ART_0761використовується як певне гасло, то рівень журналістики такий, що якраз оперує шизоблоками, – це зручно і зрозуміло. Наші медіа, зокрема телевізійники, вважають, що це величезне щастя, коли вони тебе запрошують на програму. Мене це завжди дивує. У нас немає в книжковій індустрії по-західному налаштованого і професійно зробленого піару автора. І наші письменники роблять імена якось самі, а потім вже видавництва і медіа починають цим іменем спекулювати, бо воно може підняти чиїсь рейтинги.

– Тут ми підходимо до того, що сучасний літературний процес перетворився на шоу-бізнес і вимагає від письменника бути менеджером, піарщиком і ледь не тамадою на своїх власних виступах. І якщо ти не можеш всього цього робити, то ти лузер. Чи згодні із цим?

В цьому літпроцесі напевне що так. Але «цей літературний процес» (просить узяти фразу в лапки й виділяє інтонаційно слово «цей») нагадує тарганячі перегони. Щоб стати класикою для твору, має пройти щонайменше два десятки років. Тому що по-іншому твір функціонує в актуальному контексті, і зовсім по-іншому він проявляє себе, коли цей контекст відходить, оновлюється лексика, змінюються тренди, і стає зрозуміло, чи має ця книжка свою самостійну літературну вартість. А те, що відбувається на видавничому ринку, то це змагання харизм, талантів, identity… Тут вже кожен обирає свою стратегію відповідно до власних уявлень, що таке «література».

– Наша література протягом багатьох десятиліть намагається реанімувати придушений досвід модернізму. Крім того, нація із такою кількістю історичних травм, ми маємо великий попит на пафос. За таких умов постмодерні практики часто оголошують скороминущими забавками, розвагами. Наскільки потужною є ця реакція неприйняття?

Мені здається, що актуальність постмодерної літератури зійшла до нуля. Після Майдану і з початком війни цей відхід став ще очевиднішим. До того ж, зараз росте покоління 20-25-тирічних, які знаходяться зовсім в іншій сфері інтертекстуальної компетентності. Якщо я буду говорити із ними так, як звик говорити зі своїми ровесниками, мене не зрозуміють взагалі. Постмодерн виникає на перезрілій культурі, коли здається, що немає про що говорити, бо про найважливіші речі вже сказано і можна лише насміхатися над цим, уникаючи пафосу. А всі ці сучасні процеси змусили багатьох зазирнути глибоко в себе, в своє identity і запитати себе: «А хто я такий? А на чиєму я боці? А чому я такий, а не той…» Українська культура, мова, література ферментує і народжує зараз багато чого.

– От і говорять, що ця війна спровокує попит на більш пафосні та романтичні тексти. І питання в тому, що це позначиться на нашій культурі зі знаком мінус, чи з цього постане щось вартісне? Як вам здається?

Приговорювання травм – це така психосоціальна терапія і дуже важлива штука. Кожен з нас, якщо має проблему, іде до психоаналітика з тим, щоб вербалізувати проблему, назвати її і таким чином позбутися. Те саме відбувається і в суспільстві. Інша справа, що це не є задачею літератури. Вона, звісно, може публічно і цю функцію виконувати, але намагання якомога швидше відреагувати на ситуацію чи вирішувати літературою якісь ідеологічні та освіті теми призводить до низки пафосних і малохудожніх текстів. І тому наші історичні, патріотичні твори – це все дуже низькоякісні, з точки зори літератури, тексти. Я думаю, про цю війну справжні хороші тексти з’являться за п’ять-десять років. Бо перед тим, як назвати, ми мусимо осмислити.

Спілкувався Олесь Барліг
Фото Сергія Андруха